Дисертація

Степ, як найщиріше втілення землі (В.Василенко), пов’язує в єдиний вузол проблематику міждисциплінарного характеру (концепт "степ” входить у силове поле народознавства, географії, етнопсихології, геософії, історіософії, культурології, літературознавства та популярного нині літературного ландшафтознавства). Степ як феномен найперше студіювався в річищі націософських та історіософських дискусій, проте його міждисциплінарна валентність мотивувала поглиблення пошуку розкриття цієї феноменальності, його онтологічної сутності й в інших змістових матрицях. Однією з таких, де якнайповніше відбивалася автентика Степу, стала художня література. Володіючи високим ступенем емпатичності, на степ реагували люди із творчим мисленням (артисти зору і чуття – письменники, поети, художники). Митці, тонко відчуваючи привабливість степу, його самобутність, у площину художнього тексту проектують потужні за концептуальністю вираження, часом переконливіші, ніж теоретизування провідних фахівців, аргументи на ствердження Степу як простору-знаку, яким адекватно вимірюється зовнішній і внутрішній образ України.

Українська природа, ландшафт країни формують її унікальний геобіокліматичний портрет. Підвищена увага до системного аналізу сакральної топіки в літературі виявляється у ряді наукових відкриттів (небо (О. Маленко, М.Шевченко), море (Г. Буткова), шлях (Т. Радзієвська), степ (Л. Фроляк), земля (І. Богданова, Я. Голобородько, І. Дишлюк, А. Гурдуз, Н. Лисенко, Н. Лобур, О. Турган, О. Тищенко, С. Форманова), проте художньо-літературна образна парадигма українського степу, його художньо-історіософська матриця залишалася поза увагою науковців або ж висвітлювалася фрагментарно.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена тим, що тема степу є наскрізною для української літератури починаючи з "Велесової книги”, фольклору та "Слова о полку Ігоревім”. Це тема природного середовища, у якому формувалася українська нація, її менталітет, світоглядні начала. Зв’язок між природним середовищем та менталітетом народу, його культурою, в тому числі і літературою, був у центрі уваги прихильників методологічної доктрини, що іменується як культурно-історична школа (тріада І.Тена "раса”, "середовище”, "момент”).

Тема дослідження є складовою загальнолюдської проблеми "людина і природа”. В контексті української літератури топос степу виходить за межі важливої, але вузькотематичної спрямованості суто екологічного виміру; концепт "степ” у його варіативних художньо-образних модифікаціях входить у етнометальну та етнокультурологічну площину художнього україно- та людинознавства, позбуваючись тематичних штампів так званої "селянської епіки”.

Мотиви степу є наскрізними для української літератури, а для окремих видатних письменників (Є. Маланюка, Ю. Яновського, А. Головка, О. Гончара, П. Панча, Т. Масенка, О. Сизоненка, Я. Славутича та ін.) вони є провідними, проте в нашому літературознавстві поки що немає дослідження, в якому тема степу була б розглянута системно, з врахуванням усіх необхідних для наукового осмислення параметрів. Йдеться про висвітлення однієї з важливих ідейно-тематичних граней української літератури, змістової компоненти глобального дискурсу "людина-земля”. Заглиблення в художні світи концептуальних письменників степу дозволило виявити та теоретично окреслити іманентно присутній в площині українського степу такий національно-екзистенціальний тип тезаурусу, що базується на українській національній ідеї, концентрує наріжні проблеми державотворчого процесу та націєствердження. Важко знайти в українській прозі та поезії художній текст, у якому не була б активізована через певні коди і деталі історіософська ідея Степу, ідея України.