О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

Втрачати завжди болісно. Боляче не жити. Ти не знаєш, в який із днів календаря доведеться піти в інший вимір свого буття. До того  не знав, який із днів календаря стане для тебе знаковим: дні народження синів, день одруження, день освідчення в коханні, день захисту дисертації, день зустрічі випускників, день виходу в світ книги... Цей ряд можна продовжувати, бо таких днів людина спроможна створити для себе безліч щороку. А от коли, в який день ти когось втратиш, знати не хочеться. втрачати не хочеться.
В день мого народження рік тому не стало людини, яка дуже хотіла жити. мій однокласник, шкільний товариш, перше кохання, до того ж взаємне. Хвороба, яку можна було вилікувати, аби були гроші, великі гроші. У нашій державі за такі гроші дехто дорогу до свого маєтку стелить, а комусь їх не вистачало для життя. Тепер Коля завжди буде молодим, він не старішатиме, а нам треба жити і за нього.
В той вечір осені ми втратили Леоніда Васильовича. З чиєїсь недоброї волі, у нас його відібрали, але він залишається  з нами у спогадах, бо згадуємо його майже щодня. У різних контекстах, у колі різних людей, навіть тих, хто його не знав.
Сьогодні прощалися з Віталієм Івановичем. Шкода, що стихія забирає життя людини, яка хотіла жити.
Пишу це з думкою і вірою в те, що спогад про людину продовжує її життя.
Згадувати, пам'ятати, жити за двох, за трьох втрачених і нагло відібраних.
Любити життя і цінувати рідних.